РУКОПАШНИЙ БІЙ У ЦАРСЬКІЙ РОСІЇ ТА СРСР

РУКОПАШНИЙ БІЙ У ЦАРСЬКІЙ РОСІЇ ТА СРСР

Російські полководці завжди приділяли особливу увагу підготовці бійців, в комплекс якої входив рукопашний бій. Крім того, у статуті 1700 року описувалися основи володіння вогнепальною зброєю. Вважалося, що використання прийомів рукопашного бою допомагає вправлятися зі штиком. Саме його застосування допомогло російському війську отримати знамениту перемогу у битві зі шведами під Полтавою, яка відбулася у 1709 році.
Варто відзначити, що ключову роль у розвитку цього мистецтва відіграє постать Суворова, який розділяв бойове навчання на стройове і тактичне. Таким чином, спочатку боєць проходив індивідуальну підготовку – на цьому етапі він опановував вміння зарядити рушницю, пересування різними способами та навички боротьби зі штиком.
У працях «Полкове вчення» та «Наука перемагати» Суворов відзначав етапи програм які містили в собі комплексні тренування, на яких бійці відпрацьовували атаки за допомогою штика. Як вважав Суворов, перемогу у такому бою отримає той, хто проявить більше рішучості у першому зіткненні. Не менш важливим полководець вважав вміння вправлятися з багнетом.
Варто відзначити, що принципи, які Суворов використовував для роботи з бійцями, мали великий вплив на розвиток бойових мистецтв та допомогли російському війську отримати багато перемог. Його підхід дозволив створити цілісну систему, що давала помітні результати. З її допомогою полководцю вдавалося навчати бійців досконало володіти технікою рукопашного бою.
В цей період можна відзначити ще одну видатну та значну фігуру, яка мала суттєвий вплив на розвиток бойового мистецтва на території Росії. Такою людиною став Ушаков, що славився досягненнями в сфері військового флоту. Він також зазначав, що фізична підготовка бійців грає ключову роль, тому використовував комплексні програми. Не останнє місце в них займала техніка рукопашних сутичок, що була ретельно відпрацьована.
Учнем Суворова був Кутузов, який зберіг його ідеї про важливість штикового бою. Так, напередодні битви у липні 1812 військо отримало «Повчання піхотним офіцерам», в якому відзначалася важливість багнетного бою, що мав використовуватися і під час наступу, і при обороні. Також вказувалося, що обов’язок офіцера – дати бійцям натхнення до перемоги та організувати військо так, щоб воно було здатне зробити різкий та ефективний напад на ворога, після якого контратака була б неможливою.
З цього можна зробити висновок, що рубіж XVIII і XIX сторіччя був періодом прогресивного розвитку бойових мистецтв, які використовувалися російською армією. Однак вже в 50-ті роки підготовка бійців стала уривчастою – в цей час більшу увагу навали суворій дисципліні. Крім того, тоді існував брак вчителів фехтування, через що були відкриті курси їх помічників, які працювали в Гвардійському корпусі.
Значні поразки, які російське військо отримало під час Кримської війни (1853-1856), стали підтвердженням того, що нові порядки є неефективними. З цієї причини було прийнято рішення змінити принцип підготовки військ. Тому наприкінці 50-х у програму включають штиковий бій та гімнастику, а також формуються правила, згідно з якими бійці мають використовувати багнет та приклад. Більше уваги звертається на індивідуальну підготовку – для цього застосовують макети рушниць, маски та нагрудники.
Також бійців готують до протистояння декільком супротивникам та боротьби з різними видами зброї. На зайняттях гімнастикою приділяли велику увагу принципам рукопашного бою, які описувалися у «Правилах для навчання військ гімнастиці».
Аналогічні вказівки для багнета з’явилися у 1861 році. Вони були видані в чотирьох частинах. Кожна з них описувала принципи уколу, удару, пересування, відбиву та обману. У 1881 ці правила обновляються – вказується, що найбільше значення має вміння зробити удар до супротивнику та напасти так, щоб він не зміг працювати зі зброєю.
Варто відзначити, що до 1917 року на території Росії існувало багато різноманітних бойових мистецтв, які зараз відомі під назвою рукопашного бою. Однак революція внесла суттєві зміни у такий розклад. Отримавши владу, більшовики вирішили зробити культурну традицію більш цілісною та одноманітною.
Така картина мала відповідати соціалістичним канонам, тому у 1918 році Ленін прийняв рішення про створення нової організації, яку очолив Ворошилов. Її метою було вивчення бойових с мистецтв, які були поширені не тільки на російський території, але і закордоном. Згодом було створено бойову форму, яка стала стандартом.
З цією метою група дослідників подорожувала по радянським республікам, а також відвідала Монголію, Китай, Індію, Японію та Європу. Таке рішення дозволило створити єдиний звід, що описував методики рукопашного бою. Після завершення цієї процедури була проведена зміна структури 25 шкіл. В них об’єдналися традиції карате, дзюдо та інших мистецтв, що створило єдину систему, за якою навчалися військові.
Окремо варто виділити ближній бій, якому навчали тільки бійців спеціальних структур та підрозділів НКВД. В цю систему входили секретні прийоми та техніки тортур. Особливу увагу приділяли технікам, що дозволяли задушити чи вбити противника.
Наступним по значущості стояло мистецтво, якому навчали в міліції. Тут основну увагу приділяли прийомам, що дозволяли стримати натовп та використати больові ділянки тіла. Окрім цього, була загальна програма, за якою навчалися армійські підрозділи. Варто відзначити, що кожен пов’язаний з військовою роботою так чи інакше зіштовхувався за прийомами рукопашного бою. Хоча жорстоке навчання цій системі проходило лише для структур спеціального призначення. Для них рукопашний бій був сформований в окремий вид крайня мета якого полягала у нейтралізації супротивника будь якими підручними методами.
Таким чином, можна зробити наступні висновки:
1. Хоч і в розвитку військової системи відбувалися суттєві технологічні зміни, до яких можна віднести появлення пороху та кулеметів, загальні методи рукопашного бою збереглися та активно використовувалися під час навчання бійців. Однак варто відзначити, що з 1918 року формальне навчання відійшло на друге місце.
2. Радянський період став часом, коли розвиток бойового мистецтва зазнав суттєвих змін. Так, у 1924 році керівництво опублікувало «Фізичну підготовку РККА і допризовної молоді», в яку входили дев’ять частин. Окрема книга відводилася для прийомів нападу та захисту.
3. В час стрімкого розвитку військової системи з’явилися нові вимоги до нормативів з фізичної підготовки. Ця система була описана у «Керівництві по фізичній підготовці РККА». Багато уваги в цій книзі відведено темі рукопашного бою.
Так, для навчання цьому бойовому мистецтву виділялося 35 навчальних годин. За цей час учні мали вивчити техніку, удари, відбиви, засоби обеззброєння та основні прийоми. Після бою біля озера Хасан, що знаходиться на Далекому Сході, було прийнято рішення розробити Настанови, згідно з якими мала відбуватися підготовка з рукопашного бою.
В цих рекомендаціях описувалися принципи навчання техніці, а також методика пересування, долання перешкоди та кидання ручної гранати. Така система була спеціальною розробкою від кафедри рукопашного бою і фехтування, що працювала у Військовому університеті ГЦОЛІФКа.
У 1941 з’явилося нове Керівництво, сферою роботи якого була підготовка до рукопашного бою. При розробці системи враховувався досвід, що був отриманий під час боїв на Далекому Сході та протистояння з білофінами.
Суттєвим фактором стало те, що інститути, які розроблялися останні десятиріччя, створили систему, нерозраховану на навчання у воєнних умовах. Таким чином, існуючі керівництва, посібники та рекомендації стали неефективними. Також варто відзначити, що всі вони були розраховані на навчання протягом 2-3 років. Тож така система не підходила до нових умов і потребувала суттєвих змін, які б дозволили проводити дієву підготовку у воєнний час.
Під час Великої Вітчизняної війни існувала гостра потреба у підготовці резерву для фронту. Робота з бійцями найчастіше проводилася у запасних частинах. Відображення нової ситуації та врахування нових потреб стало основою «Бойового статуту піхоти» 1942 року. Окрім цього, було створено нове керівництво, що займалося підготовкою запасних частин Червоної армії.
Новий статут відповідав необхідності більш оперативного навчання та дозволяв проводити його в воєнних умовах. Такий підхід дозволив керівництву створити резерв для фронту та навчати бійців по новій програмі, що була розрахована на сучасні реалії війська.
Завершення Великої Вітчизняної війни стало новим етапом у розвитку рукопашного бою. Радянські Збройні Сили використовували нову методику, згідно з якою кожен складний прийом чи рух розкладається на простіші. Така техніка отримала назву базово-кущового методу та дозволила наглядно та ефективно навчати бійців, які були новачками.
...